Творчість земляків

Дана сторінка містить поетичні твори видатних земляків, відомих поетів і вірші звичайних односельчан, які наділені талантом писати про рідне село Любитів, про його людей, про свої думки, почуття, переживання.
   Тож, приємного читання!
   
   Поезія Івана Оринчака:
Свято Любитова
Я взяв історію з легенд,
Що наче десь переплелися.
То ж розкажу про цей момент,
Звідкіль Любитовці взялися:
Говорять: жили діти тут,
Що одне одного любили.
Та піддали батьки отрут,
І юні душі загубили.
Казали, що селяни ці,
Любили людям помагати.
Як стали коні загрузати –
Одразу хлопці-молодці,
Брали ломаки до руки,
Йдучи завжди на допомогу…
Тягли з багна віз на дорогу,
І так проходили роки.
«Люби товариша!» девіз,
Як клич із Біблії, узяли.
Так їх любитовцями звали,
За кожен витягнутий віз.
Навколо озера село,
Вода, мабуть, дарує сили.
Бо як би води не носились,
Життя завжди у дружбі йшло.
«І вже Колодяжне, Любитів,
Наймення і згадки які!
Де дні – то чаші недопиті,
А ночі – чорні і палкі».
Так описав це Маланюк
Поет, що знав багато болю.
Стояв усім життям за волю,
Ані на мить не склавши рук.
Коли відвідав це село,
Додав цим руху до Просвіти.
Свобідний дух мов сонце світить,
І Слово радісно жило!
А в дні Підгірського Самійла
Отамана Долуда, полковника Крата.
Порука дружня в час той діяла,
Село стояло брат за брата.
В час більшовицької навали,
Ішли за волю правди й духу…
Вели Просвіту шляхом руху,
І слово правди засівали.
Тепер його, мабуть, ми жнемо,
Повинні бути вдячні долі,
Що «на своїм веселім полі»,
Шляхом життя свобідним йдемо.
Повернемось в Любитів знов,
Де є його нова сторінка.
Франко писав тут про любов,
Співала Леся Українка.
І серед Рудиків усіх
Сергія хочеться згадати:
Картини й книги вмів писати,
Чим завдавав душевних втіх.
Багато хто покинув світ,
Та праця їх про них говорить.
Щасливий той, хто правду творить
У час земних безцінних літ.
І славний бо Любитів є
Своїми доньками й синами.
Тепер про тих, хто нині з нами,
У кого в грудях серце б’є.
Дякуймо всім, кого знали й не знали,
Всім, хто любов’ю Любитів обняли!
Всім, що живуть селом в часі століть,
Хто за свободу і правду стоїть!
Хлопцям, що зброю до рук своїх взяли,
І на всіх війнах за мир воювали.
Бо то – найбільша з усіх нагород,
Стати за волю, державу й народ.
Дякуймо Богу за наших дітей,
В яких так багато є творчих ідей.
Хай ласкаво до них прихиляється небо,
А Бог дарує все те, що їм треба.
Хай ще багато літ сонечко світить,
Єднаються люди і родяться діти!
І так нехай буде у часі століть,
Бо на любові Любитів стоїть.
                      автор Іван Оринчак

Любитову, з подякою....
В душу теплотою б'є, що Ви в мене таки є!

Дякую, Творцю за миті, хоч вони сльозами вмиті...

Я щасливий, наче вкритий, що у мене є Любитів!
Янгол ділиться крилом, щоби я світив добром!

Хай Любитів, й інші села Божу радість в праці стелять!
Хай буде в Поліссі й далі Божа ласка по спіралі!

Хай Господь з небес святих  всіх добром благословить!
Пам'ятаймо лиш одне: все, що було, промайне.

І свята, і сірі будні, простота й дива пречудні, все пройде...
На все свій час... Правда, Бог ще любить нас!
                                      автор Іван Оринчак

Поезія Ольги Калешевої:

Любитівський вальс (пісня)
Скільки років не бачились друзі,
Посивіли вже скроні у нас,
А тепер ми зібрались на зустріч –
Вчителів запросити на вальс.
ПРИСПІВ:
Любитівський вальс
Бентежить всіх нас.
Ми ніколи тебе не забудем,
Любитівський вальс.
Промайнули дитинство і юність,
Підростають онуки у нас,
Але в думці не раз заглядали
В свій будинок і клас.
ПРИСПІВ.
За батьків у нас був вихователь,
З нами був він суворий не раз,
Але ми йому вдячні ще й досі
За турботу, за ніжність для нас.
ПРИСПІВ.
      автор слів Ольга Калашева

Поезія Ігоря Тарасюка:

Пісня про Любитів
Мій Волинський краю - рідна сторона,
Я напевне знаю, кращого нема,
Тут лани квітучі і густі гаї
А які озера чисті - чарівні.
В ліліях неначе у вінках,
В очеретах тихі береги,
Там живуть казки мого народу,
І веселка п'є ту чисту воду.
Приспів:
Тут, моя світла хата,
Тут, мої солов'ї,
Тут, мої батько й мати,
Тут, мої друзі.
Тут , небо - зоряне диво,
Тут, я живу щасливо,
Тут, зацвітають мої сади.
Рідний мій Любитів, це - моє село,
Завжди затишно і душі тепло,
Всі земні дороги і усі шляхи,
Повертають знову, на твої стежки...
В прохолодні роси і тумани,
В житні і пшеничні океани
Де пройшло дитинство босоноге,
Повертають всі мої дороги.
автори: слова – Ігоря Тарасюка
                  музика – Сергія Поліщука

 Поезія Олени Чабан (Глушейко):

Рідний наш Любитів (пісня)
Село наше рідне Любитовом предки назвали,
Для всіх поколінь воно символ любові й тепла.
Ні бурі, ні грози його у віках не здолали,
Душа його в праці людській оживала й цвіла.
Приспів:
Рідний наш Любитів, у борні гартований,
Росами умитий, вітром обцілований,
Зеленню заквітчаний, сонцем обігрітий,
Працею увінчаний наш святий Любитів.

Любити товариша, друга і батька, і брата –
Для всіх поколінь твоїх правилом стало святим.
В найтяжчу хвилину з біди і нещасть виручати –
Для нас заповітом лишилось навік золотим.
Приспів.
Сплітаються тут наші світлі стежки і дороги,
Де сяє, як небо, у сонці озерна блакить.
З тобою повік наші думи, і болі, й тривоги,
І мамина пісня, що долею в серці бринить.
Приспів.
автори: слова Олени Чабан
                           музика Олеги Корнелюка
              обробка В. Бакуна

МІЙ ЛЮБИТОВЕ, ЮНОСТЕ МИЛА
Врешті маршрутка слухняно і весело
Мчить до села.
Школо улюблена! Стежка травицею
Не заросла.
З квітами я... Урочиста лінійка...
Малиновий дзвін...
Спогади... Лине з подвір'я Державний
Величний наш Гіmh.
В грудях здіймається буря святих
Почуттів і думок.
Подих пришвидшився.
В горлі — гарячий,
Солоний клубок.
Хто привітає мене тут? До кого
На зустріч іду?
Що я сьогодні від цього побачення
З школою жду?
Хто пам'ятає Олену Глушейко?
Давно це було:
Сорок п'ять літ, як закінчила школу,
Так швидко спливло...
Мов скам'яніла, сховалась за спинами
Випускників,
Тихо ловлю свята палкий
Неповторний мотив.
Слово Заслужений вчитель,Світлана Петрівна,
В ту мить узяла,
Мудру, хвилюючу мову, як пісню,
Із людом шкільним повела.
І ненароком в мій бік спрямувала
Колишній директор свій зір:
«Лєна, ну ти молодчина, що з нами сьогодні,
Повір...».
Тепло, як рідну, мене прийняли
Молоді вчителі.
Ось уже правда, шановні, що тісно
Нa рідній землі.
Нині директором в школі - донька
Колишніх сусідів моїх,
Віта Чуль. Щиро, сердечно за теплий прийоми
Вдячна я їй.
Вчитель тут з Гути Старої...
Вчителька ось молода -
Внучка то інших сусідів з Рокитниці...
Наче весняна вода
Ллється розмова сердешна, усмішки щирі
В очах, на обличчях, цвітуть.
Хай вашу людяність, любі, зими й літа
Із сердець не зітруть.
Мій однокласник Микола з дружиною
Вмить підійшли.
Вчителька, наче зоря світанкова, та
Що навчала колись.
Подруга юності Зіна онука у школу
Свого привела —
Сонце з-за хмар усміхнулось, що доля
Знову усіх нас звела.
Зустріч з учителем-батьком день той
Святковий приніс.
Теплі обійми, цілунки і усмішки,
Радість до сліз.
Ми поринали у спогади, наче у купіль
Цілющу, п'янку.
Ми поверталися в юність прекрасну,
Як в казку дзвінку.
Жаль, багатьох із шкільної родини
Немає вже в світі оцім.
З квітами осені ми до могил їхніх
Йшли на поклін.
Ми перед вашою світлою пам'яттю,
Рідні мої вчителі,
Голови сиві низько схиляємо
В шані й журбі до землі.
автор Олена Чабан

Любитів
Синій клапоть бездонного неба
Ліг на землю посрібленим плесом,
І одвіку нас манить до себе,
І в душі озивається сплеском.
Біля озера в'ється стежина,
А на травах роса, як намисто.
Десь виспівує соло пташина,
Повертаючи нас у дитинство.
Гілля вишень сплело свої руки,
Примостились оселі довкола.
На захмарені хвилі розлуки
Задивилася вікнами школа,
Що, як мати, у світ споряджає
Гомінку дітвору рік за роком.
Кожен часточку серця лишає
За шкільним незабутнім порогом.
Синій клапоть бездонного неба...
Нас чарує в нім хвиля грайлива.
Лину думкою знову до тебе,
Мій Любитове, юносте мила.
Тут живуть, тут кохають, працюють
Люди щедрі, душею багаті.
Хай же променем сонця гостюють
Щастя й доля у них в кожній хаті.
                         автор Олена Чабан

 Поезія Вікторії Войтюк :
Любитове – ти чудовий!
Ти прадідів рідний дім,
 Джерельце моєї мови.
 Колиска моїх вільних снів.
Ти братець дощу і неба.
Ти батько, трав та лісів.
Нічого більше не треба,
 Лиш глянуть на квітів посів.
Волошки, маки, ромашки –
Це вітер із ними грав!
Любитів для нас, наче казка!...
 За казку, усе б хтось віддав...
Лишень твоя ніжна осінь,
Дарує ласку й любов.
 Зима, мов торкнутись просить,
До срібних її обнов.
Весна, чарує садами
І ніжним цвітом дерев.
 А літо, яскраві гамми
Малює, щоб подих завмер.
А в тихім озернім плесі,
Безшумно пишуть зірки,
Бажання, надії, слова всі,
Що шепчуть для них малюки...
Любитів – дорога до дива!
 Любитів – затишна земля!
 Земля, де калина вродлива,
Міцна немов дуба гілля!
                автор Вікторія Войтюк


Волинь
Волинь – земля небесної блакиті,
Тут люди добрі і талановиті.
Тече ріка і зеленіє гай
Це наймиліший,найрідніший край.
Волинь – край неповторної краси.
Шумлять тут недоторкані ліси,
А у лісах таяться чорноброві мавки
У ріках плавають бешкетниці русалки.
Тут пісня Лесина поволі ожива
І линуть заповітні ці слова.
Й пливуть вони  до кожної людини…
Волинь,наскрізь пронизана любов’ю,
І за любов чарує нас красою.
Віддячувати вміє нам наш край
Тож ти його люби, не забувай!
автор Вікторія Войтюк
   
Щастя
На мою думку,щастя – це
Весела,невимовна мрія,
Мале та ніжненьке слівце,
Що наче сонце душу гріє.
День провести в родиннім колі,
Чи з друзями поговорить,
Відчути подив вітру в полі,
Чи не щасливо ось так жить?
Якщо ж хтось думає не так,
Що ніби щастя – це є гроші.
То я скажу вам просто так:
Чи люди є вони хороші?
Чому як гроші,то вже щастя?
Чому людина,як їх має
То їх неначе від напасти
Від усіх навкруги оберігає?
Чом люди люди всі такі сліпці,
Неначе в них короткозорість.
Чому не бачать у душі
Оту чистеньку й світлу совість?
Якби ця совість пробудилась,
То б може і відчули щастя.
Та душа їхня забруднилась,
А їй бідненькій ніде впасти,
Бувають ж люди такі добрі,
Що наче ангели так «сяють»
А є, що наче біс недобрий –
Все серце в того заселяє.
То щастя відчувають люди,
Ті, що мов ангели святі,
А той, що з бісом,той забуде,
Що щастя значить у житті…
Бо це ж прекрасне почуття,
Свободи,радості, надії,
Любові до свого життя,
Плекання до своєї мрії.
автор Вікторія Войтюк

Поезія Богдана Войтюка:

Можливо ми не створені для цього світу
Можливо,як птахам треба нам в вирій летіти,
Ніхто не янгол нам далеко до еліти,
Що буде далі і кому душа від сліз буде боліти ,
Хто високо себе поставить буде вічний біль терпіти,
Хто впаде на коліна за брата щоб просити ,
Саме тим призначено цей темний світ змінити,
Зробив хто з себе псевдобога той злетів з орбіти,
Світ тих попросить звідси геть вперед вам тут немає що робити,
Кому судилось ким і під яким імям по світу цім ходити,
Хто зможе й як із себе вирвати маленький світ щоб цей змінити,
І ніхто з нас не може знати все й змінити ,
І жодному з нас не відомо скільки ще лишилось жити,
Нехай лиш рідні живуть довго лиш цього буду просити.
автор Богдан Войтюк

Утопія, антиутопія і майбутнє
Моя утопія мій рай,
Хочу заглянути за край,
Лиш тихо стій і не перебивай
Щоб почути в вічній тиші тихе слово "сяй".
Моя утопія це мої друзі, постривай
Якщо їх знаєш то від брата їм привіт передавай,
Якщо ти чуєш ці слова запамятай,
Не закривай себе у клітку друже це не забувай.
Моя антиутопія як чорні смерті крила
Наче залишився у авто я на обриві,
Вона  без сумнівів жорстока і мила
Щоб правдою убивчою і злом як лихом осінила,
Вона б не раз по втраченому серцю била,
У попіл весь мій світ перетворила
І жодного щасливого бажання не лишила.
Моє майбутнє, моє незнання,
З якого вже не буде вороття
І я не знаю як закінчиться життя
Але буду достойно жити я.
автор Богдан Войтюк 

Поезія  Анни Рудик  (В'юн):
Колись
Колись,як все було забуте,
Колись,як ти не міг зі мною бути,
Як від кохання серце розривалося,
Як часто фотографії мені твої траплялися.
Колись,як ти у снах до мене в ніч приходив,
Колись,як ти цілунками мене проводив,
А все було й давно й колись,
І я тебе прошу,мій милий повернись.
Згадай цілунки і прощання,
Згадай хвилини хвилювання,
Згадай це все…
Я теж до тебе повернусь,
Та враз коханою твоєю я назвусь!
автор Анна Рудик

 Сонет
Блакитне сонце, ніжні хмари
І трави й запашні отави.
Фіалки ніжні,проліски ранкові,
Це все в мені й в Україні чудовій!
Зелене деревце,верба спустилась,
Калина вранішня росою вмилась,
І кожне деревце співає і радіє,
І сонечко кругленьке ніжно пломеніє.
Зоря ранкова встала,засвітила
І всіх людей на світі звеселила
Та й все живе на світі,росами умила!
Волинь моя – це мій чудовий водограй,
Де за селом простягся гай,
Який нагадує мені чудовий,щедрий
Український край!!!
 автор Анна Рудик

Поезія Валентини Мостович:
Дебати
То не шоу в Україні,
А ідуть дебати.
Рвуться лізуть кандидати
Нині в депутати.
Голубі, червоні, сині та рожеві …
Розвелося вже тих партій, люди до холери.
Багатого «друзі» хвалять, бо добре їм платить,
Той, бідніший, то сам себе хвалить.
Обіцяє, що збудує садки дітям, школи.
Й не повернуться в країну злидні вже ніколи.
У неділю на колоді зібрались бабусі.
Гомоніли. Розбирались в виборчій розрусі.
«Бачте, Юлю всадили за грати,
Щоб не пхалась навіть в депутати.
А були ж Майдан і друзі, любі побратими.
Клялись в вірності, давали і слово мужчини.
Обікрали, обдурили, як Галю у пісні,
Радіють, милуються, що кайдани міцні.
Такі тепер, знайте, козаки, мужчини.
Принишкли, сховались за жіночі спини.
Той втік за границю – шукали, впіймали.
Та що з того? Гроші ж то пропали!
На Говерлу дерся інший, клявся в вірності народу.
Тепер пасіку розводить і живе нівроку.
Ой , як же нам, бідним, - бідкається Гапка,
Роздивитись, розібратись, де правда, а де казка?
Чудні ви, їй-Богу, обізвалась Пріська,
Хто за музику заплатить, того буде пісня.
Не журіться, люде, каже баба Люда,
Вистоять вкраїнці, Україна буде!
Отакі розмови точаться в громаді.
Обіцянки … Обіцянки… Люди й тому раді …
                  автор Валентина Мостович

Щаслива
Присвячую матерям, чиї сини пройшли Афганістан.
Пекельне сонце, гори і пісок.
Чужа країна, мова, люди.
Там кров пролив її синок
І в бій ішов під прапором облуди.
Їй досі сниться цей Авган
Безсонні ночі у чеканні вісті
Від сина лист – і радість у очах,
І страх отримати посилку № 200.
Вважали, що вона щаслива,
Бо з пекла дочекалася синка.
До серця пригорнула, обняла.
Та радість ця була зрадлива.
Вона тулилась до дверей його кімнати.
Вслухалась в дихання синка.
Тремтіла, як у сні він починав кричати
І як стогнала зранена його душа.
Час лікує, кажуть, душу й тіло.
Його ж він ізцілити не зумів
Серце хлопця краялось, боліло.
І син полинув з гуртом журавлів.
Лишилась пам’ять; діти і жона.
І ще могила на сільському кладовищі,
Котру щодень навідує вона.
Час не лікує рани материнські.
   автор Валентина Мостович

Роса
Росу з гілок п’ють солов’ї
Корівка п’є росу з трави
Я люблю пити воду з джерела,
Якою пригоща мене моя земля.
Хлопці ж наші у Афгані
Від спраги іноді лизали скали,
Росили кров’ю землю не свою…
Пекельную, солону і чужу.
Шість діб він повз, ховаючись за скали,
Лишаючи кривавий слід і крові плями
Лизав росу з землі й каміння.
М’яса грудка і кісток, а не людина…
Доповз… дібрався… Ось вони… свої…
Зрадів… Вдихнув і впав у забуття.
Простий хлопчина з України,
Котрий не бачив ще й життя.
Доки ескулапи над тілом, чаклували
В селі хлопчину й поховали.
І посивіла мама без часу
Оплакувала долю нелегку.
Полікувавшись в госпіталі з рік
Зовсім юнак, та інвалід,
З’явивсь «боєць» в своїм селі.
Раділи й дивувались всі.
Мама від радості ридала… і сина.. сина цілувала…
А наречена? Не дочекалась…Уже жона
Другого… такого ж хлопця із Авгана.
… То все пусте… Живий він слава Богу.
Хоч зранив душу й втратив ногу.
То ж на одній доплигав на могилу свою…
Згадав «афганців» - побратимів… і запалив свічу.
автор Валентина Мостович

Свято
Весело сьогодні у нашім селі.
Співають, танцюють старі і малі.
Спровадивши рідних своїх на гулянку,
Дарина лишилась самотня на ганку.
І думка вернула її у те свято,
Як з фронту вернувся їх тато,
Скалічений, весь у бинтах,
Та радість іскрилася в рідних очах.
Повоєнне село: зчорнілі, обшарпані хати,
Голоднії діти, згорьовані вдови
(Не сила таке забувати)
Півсела згубили тоді фронтовії дороги.
Перемога! Скінчилась війна та проклята.
«Скінчилися біди», – раділо село.
Здихнула Дарина: «Якби ж воно так і було!»
З неволі верталися хлопці й дівчата.
Радо їх зустрічало село, кожна хата.
Та раптом «депеша» з райкому
«Остербайтерів» - всіх на Донбас
Ніби вони добровільно пішли у неволю
(Не простий, то був час!)
А Остапа, дядька її, з жоною і дітьми – в Сибір!
Куркуль, бач, бо мав дві корови, хоч був інвалід.
В колгоспи зганяли селян силоміць.
Противився хто – тим дорога в Сибір.
Занедужав татусь їх і зміг,
А згодом лишив білий світ.
Та й маму поклала в могилу виснажлива праця.
Хто куди розбіглися діти, немов мишенята.
Дарина лишилася в ріднім селі.
Трудилась на фермі, у ланці.
Зустріла тут долю, Іванка свого.
Кружляли із ним в лебединому танці.
То сон? А чи дійсно було?
Виросли діти, онуки. Нема вже Івана.
Лишився лиш спогад – кривавая рана.
Зникли колгоспи. Змінилась влада.
Майдан був. Намети. Плакати.
Дихнулось вільніше. Що там казати!
«Та якими б не були влада і час,
Ніхто ще за хлопа худобу не пас,
Без нього не сіялась нива,» –
Подумала баба Дарина. –
Й коряві, натруджені руки поклала собі на коліна
Святкує село. Веселі і радісні всі.
Співають дівчата. Грають музики.
Жить українцям на рідній землі!
Вільною буть Україні навіки! 
автор Валентина Мостович

Пошли нам, Боже, янголів
«Закони… Конституція… Парламент…
Коктейлі… Маски… Водомет… –
На язиці у кожного тепер.
Прийшов вже час, настав момент
Заглянуть в душу, розібратися пора:
Хто ми й під ногами в нас чия земля?
Чому із доньок наших роблять секс-товар,
З синів не воїнів, а яничар?
Чому історію країни, запам’ятайте, українці,
Повстанці пишуть кров’ю на бруківці?
Дозрів врожай на полі із каміння,
Засіяним мовчанням, гречкою, рубльом.
Настав момент: відкрились очі багатьом.
За честь і волю встали юнаки,
Тремтять в чеканні і надії матері.
Боже, вбережи країну і її синів,
Пошли нам благодать і янголів!
      автор Валентина Мостович


Немає коментарів:

Опублікувати коментар