Привітали ювілярку: Кравчик Таїсію Семенівну

7 листопада наша односельчанка-довгожителька Кравчик Таїсія Семенівна відзначає свій день народження. Сьогодні ювілярці виповнилось 90 років.

Народилася Таїсія Семенівна у 1934 р. в селі Красне далекої Калузької області. Навчалася у Білорусі, працювала у Мурманську.

Найжорстокіші події із життя цієї сильної духом жінки припали на дитинство. Адже, війна нікого не жаліла… Ще у 8 років її відділили від сім’ї та взяли як полонянку в німецький концтабір. Тут з маленької дівчинки знущалися, силоміць і неодноразово брали рідкісну групу крові, а пізніше з іншими полоненими євреями відвели на розстріл. І все це сталось через те, що німці її теж вважали єврейкою через довге, чорне, хвилясте волосся. Юну Таю врятувала одна жінка, про яку вона пізніше згадала у своїх спогадах і якій досі вдячна за життя. Після пережитого, потрапила у дитячий будинок, а пізніше таки віднайшла свою родину. Навчалася, працювала і одружилася.

Після одруження з чоловіком переїхала на Волинь і вже давно стала своєю у Любитові. Молоде подружжя народило трьох діток та на sжаль, зла доля забрала двох. Та й чоловік давно відійшов у засвіти. Дуже допомагає зараз жінці дочка Тетяна. Нині наша ювілярка радіє чотирьом онукам та трьом правнукам. 

Таїсія Кравчик працювала кіномеханіком, але більшу частину життя віддала водійському ремеслу. Також, працювала на хлібокомбінаті, вантажником, була й обліковцем у колгоспі, є ветераном праці. Попри свій поважний вік, Таїсія Семенівна веде активний спосіб життя: господарює у власному подвір’ї, годує домашню птицю, турбується про врожай на городі.

У свої 90 років жінка й досі не втратила надзвичайний талант до в’язання та вишивання хрестиком, гладдю. Неймовірно красиво вишиває одяг, картини, ікони, рушники, серветки, скатертини, які прикрашають її оселю. А ще, в’яже носочки для рідних та у подарунок для військових.

Тож, приєднуючись до всіх найщиріших вітань, бажаємо нашій ювілярці прожити ще багато років при доброму здоров’ї, підтримки, розуміння та любові від найрідніших, а також, дочекатись миру і перемоги України!

Із газетної статті можна дізнатися детальніше про важкі випробування, які випали на долю Таїсії Семенівни Кравчик та найболючіші спогади, які назавжди вкарбувались у її пам’яті.

«Коли розпочалася війна, у сім’ї Нефьодових зростало п’ятеро дітей. Таї тоді було неповних вісім років. Батька забрали на фронт, і через трохи сім’я вже мусила його оплакувати. Німецька окупація додала ще більше сліз і горя, бо із села почався масовий вивіз людей. Великі вантажні машини, накриті брезентом, їхали від хати до хати і забирали цілі родини. Німці залишали на мученицьку голодну смерть лише паралізованих старців.

Не дозволили взяти ані кусника хліба, ані якоїсь одежини. Зима, мороз тріскучий. Спочатку подумали, що везуть на розстріл. Але коли колона поїхала через фронт, всі розгубилися. Навкруги стріляють, бомблять. У машину перед нами влучив снаряд, ми у щілини бачили, як навколо нас попадали скалічені людські тіла. Я не знаю, по якій дорозі ми їхали, але там лежало багато мертвих солдатів. Нас постійно підкидало, коли машина по них їхала.

Висадили полонених у концтаборі містечка Рославль, що у Білорусі. Безліч переляканих людей, десь спереду чулися розпачливі крики жінок і несамовитий вереск відірваних від батьків дітей – людей сортували... Згадує Таїсія Семенівна, як її мама, тримаючи на руках найменшеньку дочку Лідочку, почала нервово оглядатися. Їй чуття підказувало, що такі кволі малюки перші підуть зі світу. Місцева жителька, білоруска, яка проходила поряд, була, вочевидь, посланою Богом. Таїсина мати в секунді добігла до неї і силоміць впихнула їй у руки дівчинку. Це був шанс врятувати дочку.

– Сортували нас за зростом і роками, – розказує жінка. – Мене підвело волосся: чорне, хвилясте і довге. Якийсь німець, схопивши за косу, презирливо вигукнув: “Юде!”, і силоміць потяг у барак до євреїв. Останнє, що почула, – мамин зойк: “Вона не єврейка! Це моя дочка!”

Барак, у який потрапила Тая, періодично поповнювався цілими сім’ями євреїв. Тут уже нікого не сортували: від малого до великого люди сиділи і чекали, коли за ними прийдуть. Приходили, виводили – і більше полонені не поверталися. Дівчинці “пощастило” затриматися тут аж на півроку. У неї виявили рідкісну групу крові – перша із резусом “мінус”. Тягнули її з бідної дитини найбільшими шприцами. Після кожної такої екзекуції Тая кілька днів лежала хвора, не в змозі встати на ноги. Адже концтабірна їжа, яка складалася з немитих варених буряків і кусника хліба з тирсою, сили не відновлювала. Коли через кілька місяців дівчинка перетворилася на скелет, обтягнутий шкірою, тримати її далі не стали. І одного дня із черговою партією євреїв теж забрали з барака.

– Вечоріло вже, коли ми зупинилися біля великої ями, – зі сльозами ділиться спогадами Таїсія Семенівна. – На мій дитячий погляд, рів був п’ятнадцять метрів у довжину і десь десять у ширину. Земля всередині ворушилася, крові повно. Вистроїли нас у ряд спиною до ями. Наказали роздягнутися і включили голосно німецьку музику. Я знімала одяг і дуже плакала, а старенька єврейка, яка опинилася поряд, втішала. “Не плач, дочечко, тримайся біля мене, – наказувала бабця. – Як тільки в нашу сторону вистрілять, одразу ховайся за мене. Я впаду мертва і придавлю тебе своїм тілом. Тільки ж ти лежи тихенько-тихенько, не ворушись. Дочекайся, поки нас засиплять піском і виключать музику – лише тоді вилазь”. Так і сталося. Пам’ятаю, як мені спочатку залився вогнем бік живота, а потім як хруснули усі ребра від ваги бабуньки. Обличчя, ніс, рот почала заливати її кров, все важче і важче ставало дихати. Напевно, я і свідомість час від часу втрачала. Чула, як німці пахкали то тут, то там – добивали поранених вже у ямі. Чула, як вони щось шверготіли, засипаючи нас піском. Потім музика замовкла, стало тихо, і я спробувала вилізти. Та де там! Бабунька була громіздка, а я ж дистрофік, та ще й поранений: пнуся, пнуся, і ніяк. І все мовчки, бо точно знаю, що кричати не можна.

Таю врятувала місцева жителька. Випадково вона вночі проходила поряд чи спеціально підійшла туди в надії віднайти когось живого, моя героїня й досі не знає. Але саме ця тітка Надя роздивилася серед трупів дитину і витягнула її з могили. Лікували дівчинку довго: мала виснаження від постійної здачі крові у концтаборі, прострелений живіт і повністю сплюснуту грудну клітку. Коли німці залишили територію Білорусі, рятівниця передала Таю у дитячий будинок.

Пройшли роки. Тая закінчила там школу і обрала професію кіномеханіка. До училища, яке знаходилося у Московській області, її і ще кількох сиріт везли централізовано. Дорогою Тая пригадала рідне місце!

– Я впізнала дорогу, якою ходила до бабусі за молоком! Ледве не на ходу вискакувала з тієї машини, – пригадує Таїсія Семенівна. – Водій кричить, а я біжу по стежці, ніг не чую під собою: ми тут жили! Правда, села свого я не знайшла, його вщент спалили. Почала розпитувати людей, і мені сказали, що рідні є і живуть у землянці. Не можу вам передати словами, що відчувала, заходячи туди. Брат і сестри мене не впізнали, а от мама... Тільки глянула – і одразу впала, мов підкошена. Потім розказувала, як шукала мене, весь час вірила, що я якимсь чудом вижила. А їх з концтабору звільнили солдати. Найстарший мій брат Славік помер, Толік і Ніна вижили, а от Лідочку мамі повернули. Та жінка-білоруска кілька разів передавала звістки через полонених, що дівчинка жива-здорова і де її можна відшукати.

Таїсія закінчила училище і взяла направлення аж у Мурманськ, ближче до брата Толика. Через рік покинула професію кіномеханіка і перевчилася на водія. Там же зустріла чоловіка-волинянина, який служив на флоті. Згодом молода сім’я вже із дітьми переїхала в Україну на Волинь, й оселилася у мальовничому селі Любитів…».