З Новим 2025 роком!

Дорогі друзі!

 Щиро вітаємо з Новим 2025 роком!

Традиційно в ці святкові дні, які  символізують початок нового, чистого і світлого періоду життя, бажаємо залишити в минулому всі негаразди, позбутися усіх жахів війни, які прийшли в Україну. 

Бажаємо, щоб різдвяно-новорічні свята наповнили серця українців теплом, милосердям, вірою в те, що добро обов’язково переможе.
Нехай у кожній родині панує любов і злагода, у кожній домівці – щастя і затишок, а в Україні – мир і добробут!

 Щиро дякую усім, хто своєю мужністю та хоробрістю наближає нашу Перемогу, хто підтримує Збройні сили України! І нехай рік прийдешній стане роком нашої Перемоги!

Віншуєм Вам нині, усі добрі люди!

Різдво – це особливе свято, яке не тільки дарує радість та щастя, але й вселяє надію на краще майбутнє. У цей період люди ходять по домівках колядуючи, радіють народженню Ісуса Христа та вітають господарів.

 За гарною щорічною традицією, до нашої бібліотеки завітали наші користувачі з найкращими колядками, щедрівочками та віншуваннями. Дійство мало назву «Віншуєм Вам нині, усі добрі люди!».

Тож, щиро вдячні усім нашим віншувальникам, нехай всі побажання неодмінно здійсняться.Ми також вітаємо усіх наших відвідувачів з прийдешніми святами та бажаємо кожному міцного здоров’я сімейного затишку, добробуту, миру та злагоди.

 Дякуємо нашим хоробрим воїнам за можливість зустріти це Різдво. Нехай світло Різдвяної зірки зігріє теплом і збереже кожного українського захисника, кожну українську родину!

Феєрія різдвяно-новорічних свят

Різдво – одне з найбільших християнських свят, що з особливою теплотою відгукується в серці кожного з нас. Це свято про надію, про світло в темряві, про силу духу людей, які борються за те, щоб ми могли сьогодні зібратися в колі родини.

Наші захисники і захисниці – ті, завдяки кому в цей день ми маємо змогу бути з рідними та близькими. Вони тримають свій фронт, а ми щодня маємо підтримувати їх чи то духовною молитвою, чи волонтерською допомогою чи донатом задля такої бажаної спільної Перемоги.

Нехай наступне Різдво ми всі зустрінемо в мирній Україні, без тривог, без болю, без втрат. Нехай світло Різдвяної зірки освітлює наш шлях до кращого майбутнього.

З нагоди світлого Різдва Христового бібліотека підготувала відеоогляд тематичної виставки-інсталяції «Феєрія Різдвяно-новорічних свят», а також у книгозбірні бібліотекарі з юними помічниками-читайликами у "Зимовій майстерні" створили  святкову фотозону.

Виставка включає безліч тематичних книг, які належать до розділів «Зима - чарівниця», «Скоро в рідний край завітає Святий Миколай», «Хрестоматія Нового року», «Тепло Різдвяних історій», що характеризують найголовніші свята з різдвяно-новорічного циклу.

Тож, вітаємо всіх із прийдешніми святами та запрошуємо до нашої затишної та святкової книгозбірні!

 

Привітали іменинника: Прокоп'єва Івана Васильовича

10 грудня 2024 року свій 92 рік народження відзначив Прокоп‘єв Іван Васильович.

Тож, вже традиційно привітати нашого односельчана-довгожителя завітали представники місцевої влади та працівники культури.

Іван Васильович, як і більшість селян того часу, тяжко працював у колгоспі. Одружився і виростив із дружиною п‘ятеро дітей. Діти подарували подружжю 12 онуків. Також, іменинник має аж 22 правнуки. На жаль, дружина вже давно відійшла у засвіти, тож Іван Васильович зараз проживає із сином та сім’єю онука.

Приєднуємось до всіх привітань сказаних сьогодні на адресу іменинника, зичимо йому усіх благ, міцного здоровʼя та многая літа!

Скоро в рідний край завітає Святий Миколай

6 грудня за новим церковним календарем згадують одного з найшанованіших святих у православному світі - Миколая Чудотворця. Він вважається покровителем дітей, сиріт і знедолених, мандрівників, військових, ув'язнених. Кажуть, що цього дня святий чує кожного, хто звертається до нього зі щирою молитвою. Тож, щиро просимо Святого Миколая захистити кожного українського воїна, які зараз зі зброєю в руках захищають наші кордони, Нехай вони нарешті повернуться додому, до своїх рідних та друзів. Нехай Св. Миколай подарує всім нам такий довгоочікуваний мир та Перемогу! 

З Днем Святого Миколая Чудотворця та з Днем Збройних сил України!!!

 

З нагоди свята у бібліотеці відбувся відеоогляд тематичної виставки-презентації «Скоро в рідний край завітає Святий Миколай».

Година пам'яті «Подих голодної смерті»

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.

У 2024-му День пам'яті жертв голодоморів припадає на 23 листопада.

Тож до цієї дати, в нашій бібліотеці проведено тематичну годину пам’яті «Подих голодної смерті».

Захід розпочався з хвилини мовчання, після чого учасники запалили свічки

пам'яті та вшанували усіх жертв Голодоморів. Далі ведуча Ангеліна Журанська зачитала історичні відомості про причини та наслідки масових штучних голодоморів, а також, найголовніші факти, які потрібно знати кожному.

Під час заходу, юні користувачі декламували тематичні поезії Надії Красоткіної. Тож, щиро дякуємо ведучій заходу, читцям поезій, а саме: Ельмірі Білітюк, Ауріці Буднік, Катерині Павлючик, Вікторії Ксьондзик, а також всім нашим юним відвідувачам бібліотеки, які вшанували пам’ять про невинних жертв Голодоморів.

Також, у бібліотеці створено тематичну виставку літератури “Голодомор - біль душі людської”, з якою ознайомились всі присутні.

Закінчилась година пам’яті закликом учасників запалити свічку пам’яті в кожному вікні кожної домівки.

Свобода, воля і честь понад усе!

Щорічно 21 листопада українці відзначають День Гідності та Свободи – важливу дату, яка вшановує події, що стали переломними у новітній історії нашої держави. 

Це свято було встановлено Указом Президента України для збереження пам’яті про доленосні події початку ХХІ ст.

Основна мета – утвердження ідеалів свободи та демократії, передача нащадкам досвіду патріотизму і громадянської мужності. Це також день віддання шани тим, хто став на захист демократичних цінностей, прав людини, національних інтересів та європейського вибору України.

Україна продовжує героїчну боротьбу за незалежність і державність. Помаранчева революція та Революція Гідності стали основою для формування нації, яка нині гідно протистоїть агресії, захищаючи не лише власну свободу, але й європейську демократію.

Тож, до Дня Гідності та Свободи, у нашій бібліотеці оформлено тематичну книжкову виставку "Свобода, воля і честь понад усе!", матеріали якої будуть корисними всім любителям сучасної історії й кожному, хто вболіває за долю своєї Батьківщини. 

Привітали ювілярку: Кравчик Таїсію Семенівну

7 листопада наша односельчанка-довгожителька Кравчик Таїсія Семенівна відзначає свій день народження. Сьогодні ювілярці виповнилось 90 років.

Народилася Таїсія Семенівна у 1934 р. в селі Красне далекої Калузької області. Навчалася у Білорусі, працювала у Мурманську.

Найжорстокіші події із життя цієї сильної духом жінки припали на дитинство. Адже, війна нікого не жаліла… Ще у 8 років її відділили від сім’ї та взяли як полонянку в німецький концтабір. Тут з маленької дівчинки знущалися, силоміць і неодноразово брали рідкісну групу крові, а пізніше з іншими полоненими євреями відвели на розстріл. І все це сталось через те, що німці її теж вважали єврейкою через довге, чорне, хвилясте волосся. Юну Таю врятувала одна жінка, про яку вона пізніше згадала у своїх спогадах і якій досі вдячна за життя. Після пережитого, потрапила у дитячий будинок, а пізніше таки віднайшла свою родину. Навчалася, працювала і одружилася.

Після одруження з чоловіком переїхала на Волинь і вже давно стала своєю у Любитові. Молоде подружжя народило трьох діток та на sжаль, зла доля забрала двох. Та й чоловік давно відійшов у засвіти. Дуже допомагає зараз жінці дочка Тетяна. Нині наша ювілярка радіє чотирьом онукам та трьом правнукам. 

Таїсія Кравчик працювала кіномеханіком, але більшу частину життя віддала водійському ремеслу. Також, працювала на хлібокомбінаті, вантажником, була й обліковцем у колгоспі, є ветераном праці. Попри свій поважний вік, Таїсія Семенівна веде активний спосіб життя: господарює у власному подвір’ї, годує домашню птицю, турбується про врожай на городі.

У свої 90 років жінка й досі не втратила надзвичайний талант до в’язання та вишивання хрестиком, гладдю. Неймовірно красиво вишиває одяг, картини, ікони, рушники, серветки, скатертини, які прикрашають її оселю. А ще, в’яже носочки для рідних та у подарунок для військових.

Тож, приєднуючись до всіх найщиріших вітань, бажаємо нашій ювілярці прожити ще багато років при доброму здоров’ї, підтримки, розуміння та любові від найрідніших, а також, дочекатись миру і перемоги України!

Із газетної статті можна дізнатися детальніше про важкі випробування, які випали на долю Таїсії Семенівни Кравчик та найболючіші спогади, які назавжди вкарбувались у її пам’яті.

«Коли розпочалася війна, у сім’ї Нефьодових зростало п’ятеро дітей. Таї тоді було неповних вісім років. Батька забрали на фронт, і через трохи сім’я вже мусила його оплакувати. Німецька окупація додала ще більше сліз і горя, бо із села почався масовий вивіз людей. Великі вантажні машини, накриті брезентом, їхали від хати до хати і забирали цілі родини. Німці залишали на мученицьку голодну смерть лише паралізованих старців.

Не дозволили взяти ані кусника хліба, ані якоїсь одежини. Зима, мороз тріскучий. Спочатку подумали, що везуть на розстріл. Але коли колона поїхала через фронт, всі розгубилися. Навкруги стріляють, бомблять. У машину перед нами влучив снаряд, ми у щілини бачили, як навколо нас попадали скалічені людські тіла. Я не знаю, по якій дорозі ми їхали, але там лежало багато мертвих солдатів. Нас постійно підкидало, коли машина по них їхала.

Висадили полонених у концтаборі містечка Рославль, що у Білорусі. Безліч переляканих людей, десь спереду чулися розпачливі крики жінок і несамовитий вереск відірваних від батьків дітей – людей сортували... Згадує Таїсія Семенівна, як її мама, тримаючи на руках найменшеньку дочку Лідочку, почала нервово оглядатися. Їй чуття підказувало, що такі кволі малюки перші підуть зі світу. Місцева жителька, білоруска, яка проходила поряд, була, вочевидь, посланою Богом. Таїсина мати в секунді добігла до неї і силоміць впихнула їй у руки дівчинку. Це був шанс врятувати дочку.

– Сортували нас за зростом і роками, – розказує жінка. – Мене підвело волосся: чорне, хвилясте і довге. Якийсь німець, схопивши за косу, презирливо вигукнув: “Юде!”, і силоміць потяг у барак до євреїв. Останнє, що почула, – мамин зойк: “Вона не єврейка! Це моя дочка!”

Барак, у який потрапила Тая, періодично поповнювався цілими сім’ями євреїв. Тут уже нікого не сортували: від малого до великого люди сиділи і чекали, коли за ними прийдуть. Приходили, виводили – і більше полонені не поверталися. Дівчинці “пощастило” затриматися тут аж на півроку. У неї виявили рідкісну групу крові – перша із резусом “мінус”. Тягнули її з бідної дитини найбільшими шприцами. Після кожної такої екзекуції Тая кілька днів лежала хвора, не в змозі встати на ноги. Адже концтабірна їжа, яка складалася з немитих варених буряків і кусника хліба з тирсою, сили не відновлювала. Коли через кілька місяців дівчинка перетворилася на скелет, обтягнутий шкірою, тримати її далі не стали. І одного дня із черговою партією євреїв теж забрали з барака.

– Вечоріло вже, коли ми зупинилися біля великої ями, – зі сльозами ділиться спогадами Таїсія Семенівна. – На мій дитячий погляд, рів був п’ятнадцять метрів у довжину і десь десять у ширину. Земля всередині ворушилася, крові повно. Вистроїли нас у ряд спиною до ями. Наказали роздягнутися і включили голосно німецьку музику. Я знімала одяг і дуже плакала, а старенька єврейка, яка опинилася поряд, втішала. “Не плач, дочечко, тримайся біля мене, – наказувала бабця. – Як тільки в нашу сторону вистрілять, одразу ховайся за мене. Я впаду мертва і придавлю тебе своїм тілом. Тільки ж ти лежи тихенько-тихенько, не ворушись. Дочекайся, поки нас засиплять піском і виключать музику – лише тоді вилазь”. Так і сталося. Пам’ятаю, як мені спочатку залився вогнем бік живота, а потім як хруснули усі ребра від ваги бабуньки. Обличчя, ніс, рот почала заливати її кров, все важче і важче ставало дихати. Напевно, я і свідомість час від часу втрачала. Чула, як німці пахкали то тут, то там – добивали поранених вже у ямі. Чула, як вони щось шверготіли, засипаючи нас піском. Потім музика замовкла, стало тихо, і я спробувала вилізти. Та де там! Бабунька була громіздка, а я ж дистрофік, та ще й поранений: пнуся, пнуся, і ніяк. І все мовчки, бо точно знаю, що кричати не можна.

Таю врятувала місцева жителька. Випадково вона вночі проходила поряд чи спеціально підійшла туди в надії віднайти когось живого, моя героїня й досі не знає. Але саме ця тітка Надя роздивилася серед трупів дитину і витягнула її з могили. Лікували дівчинку довго: мала виснаження від постійної здачі крові у концтаборі, прострелений живіт і повністю сплюснуту грудну клітку. Коли німці залишили територію Білорусі, рятівниця передала Таю у дитячий будинок.

Пройшли роки. Тая закінчила там школу і обрала професію кіномеханіка. До училища, яке знаходилося у Московській області, її і ще кількох сиріт везли централізовано. Дорогою Тая пригадала рідне місце!

– Я впізнала дорогу, якою ходила до бабусі за молоком! Ледве не на ходу вискакувала з тієї машини, – пригадує Таїсія Семенівна. – Водій кричить, а я біжу по стежці, ніг не чую під собою: ми тут жили! Правда, села свого я не знайшла, його вщент спалили. Почала розпитувати людей, і мені сказали, що рідні є і живуть у землянці. Не можу вам передати словами, що відчувала, заходячи туди. Брат і сестри мене не впізнали, а от мама... Тільки глянула – і одразу впала, мов підкошена. Потім розказувала, як шукала мене, весь час вірила, що я якимсь чудом вижила. А їх з концтабору звільнили солдати. Найстарший мій брат Славік помер, Толік і Ніна вижили, а от Лідочку мамі повернули. Та жінка-білоруска кілька разів передавала звістки через полонених, що дівчинка жива-здорова і де її можна відшукати.

Таїсія закінчила училище і взяла направлення аж у Мурманськ, ближче до брата Толика. Через рік покинула професію кіномеханіка і перевчилася на водія. Там же зустріла чоловіка-волинянина, який служив на флоті. Згодом молода сім’я вже із дітьми переїхала в Україну на Волинь, й оселилася у мальовничому селі Любитів…».

Без мови немає народу, як сонця без сяйва й тепла

Вже другий рік поспіль, 27 жовтня у День пам’яті Преподобного Нестора-Літописця, українці відзначають День української писемності та мови, який зараз набув надважливого значення та сенсу. Як писала славетна дочка українського народу Леся Українка: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію». 

Адже, територію можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація.

«Мова має значення» – під таким девізом у нашій бібліотеці пройшов тематичний захід «Без мови немає народу, як сонця без сяйва й тепла». Головна мета – викликати бажання поглибити знання з вивчення української мови та правопису, розвивати почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідної мови, розвивати творчі та інтелектуальні здібності у дітей.

Тож, в читальній залі бібліотеки зібралося чимало діток, які активно відгукнулися на наше запрошення. Дійство розпочалося із вступного слова бібліотекарки. Далі коротко про історію виникнення писемності та їх основоположників розповіла ведуча Анна Романюк.

Під час заходу лунали численні тематичні поезії письменників: Іван Оринчак «Рідна українська мова», Сандра Мартіні уривок «Мова має значення», Любов Забашта «Рідна мова», Василь Гей «Наша мова», Варвара Гринько «Рідна мова». Декламували ці чудові віршовані рядки наші юні відвідувачі, а саме: Ангеліна та Поліна Гавришук, Анна Рачук, Аліса Васейко, Дарина Римарук, Марія Гнатюк.

Щира їм за це вдячність!

 

Та найвеселішою частиною цього свята стала інтелектуально-розважальна програма під час якої, всі учасники грали мовні шаради, доповнювали відомі українські прислів’я та приказки, читали цікаві факти про мову та скоромовки, відгадували ребуси та головоломки, відповідали на питання вікторин, змагалися у різноманітних конкурсах «Мовне асорті», «Літературні перегони», «Первісне письмо», тощо.

 

Також, у бібліотеці для наших читайликів було підготовлено книжкову виставку «Українська мова як код нації», із літературою якої знайомилися всі присутні.

Ось таким насиченим, але корисним видався цей день. А винагородою для наших кмітливих та розумних учасників стали солодкі гостинці. Окрема подяка за власну  ініціативу жінкам у приготуванні смаколиків для юних користувачів бібліотеки: за чудовий десерт ескімо Мирославі Кімлайчук та смачний тортик Людмилі Поліщук.

І пам’ятаймо завжди, що мова є однією із найважливіших цеглинок у фундаменті кожної нації. Отож, кожен з нас має нагадати собі про потребу вивчати, вдосконалювати та зберігати рідну мову, аби передати це надбання наступним поколінням.

Привітали односельчанку-довгожительку Рудик Марію Максимівну

Героїнею нашої сьогоднішньої публікації є наша односельчанка-довгожителька Рудик Марія Максимівна. Сьогодні Марія Максимівна відзначає своє 96-річчя.

Родом Марія Рудик з Кіровоградщини – м.Світловодськ. Пережила два голодомори, перший ще у дитинстві. Під час другого померли її батьки і чотири брати. Важко уявити, як пані Марія переживала таке горе. Працювала у садочку, згодом на гончарні, як і її батьки, а також трудилася у колгоспі.

На Донеччині працювала вантажницею, саме тут зустріла свого майбутнього чоловіка. Одружились і через деякий час переїхали на Волинь, у с. Любитів. Народили і виховали трьох дітей. Чоловік уже відійшов у засвіти. На схилі літ розрадою жінки є її рідні: має 8 онуків, 13 правнуків, 4 праправнуки. Доглядає пані Марію одна із її доньок, з якою і проживає.

А ще, Марія Максимівна є талановитою художницею-самоучкою: до 94 років жінка ще малювала!

   

Тож приєднуємося до всіх теплих слів, які лунали сьогодні на адресу цієї чудової жінки! Здоровʼя, многая літа і всіх благ! Діждати Переможного миру в Україні!