Тільки пам'ять не сивіє

     ХХ століття для України стало дуже важким випробуванням. Країна пережила три страшні хвилі голодоморів в 1921–1923 рр., 1932 – 1933 рр.,  1946–1947 рр., які випали на долю нашого багатостраждального народу, були найчорнішими та найтрагічнішими в історії України.

У світі не знали такого лиха, яке випало тоді на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі. Без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачені голодні роки забрали у могилу мільйони людей. Це була безкровна „людоморська війна” тоталітарної системи проти українського народу. Саме тому ці голодомори були штучно запланованими.

Достигали жита. І тремтіли дитячі коліна -

Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...

Вимирало село – потопала в сльозах Україна,

І розгублене небо ковтало задушений плач.

  Голод 1932 – 1933 років  був найстрашніший та найжертовніший з усіх голодоморів ХХ століття. Це була справжня національна катастрофа – геноцид українського народу. Про це свідчить безліч документів та фактів. Адже, на Україні тоді було достатньо хліба, щоб нагодувати людей, але представники влади нахабно відбирали не лише останні крихти хліба, а й усе нажите, за довгі роки сумлінної праці, добро.

 Більше того, весь зібраний урожай вивозили за межі країни, а голодних селян не випускали за межі їх населених пунктів, лишаючи останнього шансу на порятунок. Це було не що інше як терор голодом, штучно організований державою, як особливий спосіб досягнення своїх політичних цілей.

То був страшний державний злочин –

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав”язали

Мерцями всіялося поле.

То був такий навмисний голод…

Та найжахливішим було те, що про це лихо не можна було говорити відкрито чи згадувати в пресі. А заборона під грифом «цілком таємно» перетворилась на політичну установку. І лише в грудні 1987 року, в Україні було офіційно визнано, що наприкінці 1932 – 1933 років були серйозні продовольчі труднощі, а в ряді сільських місцевостей – голод. Також, були опубліковані архівні документи про численні людські втрати, свідчення жертв – учасників голодомору.

Тож, 23 листопада вшановуючи 80-ту річницю голодомору 1932-1933 років, наша бібліотека підготувала тематичну виставку літератури «Тільки пам'ять не сивіє» та проведено акцію «Запали свічку пам’яті».

 

 Перегортаючи скорботні сторінки нашої історії, ми всі повинні знати, якої шкоди українському народу завдали голодоморські роки ХХ століття. А пам’ятником жертвам нехай буде  запалена свічка, як символ вічної пам'яті про минуле, небайдуже ставлення до трагедій, що спіткали наш пшеничний, безневинний народ.

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

                      Ніна Виноградська.